Люди огортають людей.

 #Конкурс_СторіМейкер

«Щоб ти жив у часи змін» - одне із найстрашніших китайських прокльонів. І ХХІ століття демонструє, що це дійсно так. Катаклізми, війни, хвороби по всій планеті, постійні нововведення в повсякденному житті, стреси, струси та випробування. Випробування на людяність, перш за все. 

В українського гурту «Бумбокс» є пісня «Дощ», у якій є такі слова: «як люди огортають людей». На мою думку, саме ці слова якнайкраще описують волонтерство, бо волонтери саме «огортають» людей своєю турботою, допомогою та просто зацікавленістю.

Чомусь на наших теренах волонтерство було чимось далеким, незвичним: може тому, що слово таке «не наше», а може тому, що не офішували особливо те, що робили «за так». Ключовим в попередньому реченні є слово «було». Було до 2014 року. Ось тоді всі почули і дізналися про волонтерів, які дійсно «обійняли» всіх не тільки турботою й допомогою, а вірою і надією, що надихали.

2020 рік. Пандемія. Всі розгублені. Закриті в своїх оселях, думках, страхах. 

Страшно було всім, навіть найсміливішим. І знову яскравий промінчик надії, віри і добра – волонтери, що «огортають людей». І щоб не казали про черстве ХХІ сторіччя, ось ці промінчики добра, що огортають людей, доводять зовсім протилежне.

Історія знає багато прикладів волонтерства, надання допомоги без оплати чи якогось нагородження. Напевно, одним із найперших волонтерів можна вважати легендарного Прометея, потім перед нами постає постать Данко, потім вже реальна Марія Тереза, "Червоний Хрест", "Лікарі без кордонів" і ще, і ще, і ще. Їх багато, вони поруч, вони - це ми. Це ті, які попри власний страх та паніку їдуть під кулями та вибухами, аби врятувати. Це ті, які, наплювавши на власний комфорт, гроші та здоров’я, їдуть на край Землі, аби допомогти. Це ті, яких не може зупинити ні вогонь, ні цунамі, ні якась дивна хвороба, що пожирає людство, немов якась чорна діра.

Я декілька днів витратила на те, аби знайти ім’я першого волонтера під час пандемії - і знаєте що? Мені це не вдалось. Я думаю, що це тому, що добро - це не зараза, в якої можна знайти першоджерело, добро просто є, як сонячний промінчик, як веселка, як сонце, яке завжди з’являється на Великдень, незважаючи ні на що.

Знаю, трохи пафосно вийшло, але це те, що є, те, що я бачу і що відчуваю. Здавалося б: що такого в тому, аби відвезти пакунок з їжею та ліками власним батькам або бабусі з дідусем? Допомогти встановити якийсь застосунок для відеозв’язку? Врешті-решт, просто з ними поговорити? А якщо це не зовсім рідні, але все одно близькі люди? Двоюрідна тітка, що в дитинстві завжди заплітала найкращі коси, чи друг тата, що був і твоїм кращим другом, коли тобі було 8? Неважко, так? А якщо це сусідка, яка ганяла вас, малих, по двору, бо ви залізли на її дерево, а потім лікувала збиті коліна і частувала найсмачнішим варенням з чаєм? Як багато з вас зараз посміхається, згадуючи свою сусідку, друга, тітку, дядю? 

А зараз просто візьміть до рук телефон і зателефонуйте їм. Хіба це важко? Просто зателефонувати. Просто залишити пакет із смаколиками у двері. Просто розповісти, як пройшов ваш день, і дізнатись, що там із головними героями якогось серіалу. Витратити 10 хвилин часу і врятувати цим чиєсь життя.

"Люди огортають людей моїх...” Нам не треба жертвувати власною печінкою, як Прометею, або віддавати своє серце, як Данко. Достатньо лише нагадати, що ми, ви, не одинокі в цьому світі, що ми, ви, переживаємо все це разом і переживемо це разом! Як людство пережило чуму, “чорну смерть”, холеру, “іспанку”! Разом! Огортаючи один одного своєю турботою, присутністю, добрим словом, променем надії, стіною віри і ковдрою любові...

Інесса Заворотня